Голодомор і репресії 30-х років
В село прийшов рік тридцять третій. По Україні чорною ходою йшов голод. Смерть чатувала людей і в дорозі, і в хатині, на роботі. Ось що розповідають про ці роки Олекса Дзьоган та його дружина Дзьоган Олена :
« В Миньківцях, де розташований хутір н а Синявах, було створене підсобне господарство, директором якого був Сіянцов. Прислали його з району. Людей з хутора повиганяли, хати порозкидали. Там жила Дзьоган Луцька з п’ятьма дітьми: Андрієм, Марусею, Домкою, Надією, Катериною, її викинули з хати. Куди ж подітися їй з діточками? З а Городцем за Стулем була Крижова буда. Там притулилася вона з діточками. А їсти ж нічого. Ось і приходилось і листя з липи молоти, конюшину і лянки їсти, рятувала від голодної смерті своїх дітей. Але випробовування н а життя і смерть достались самій меншій Каті. Нагодує ї ї мама отим липовим варивом і чекає з годину - чи н е вмре, лише тоді і старшим дітям давала.
З Романін н а фаянсовий завод возив глину Гуліїв Онопрій. На дорозі помер бідний, та й навіть хоронити його було нікому.
Директор Сіянцов, коли хтось з активістів заступавсь за сім’ю, в якої забирали корову, казав:"Чого плачеш, сльозу пустив за кулаком". Забирали корови в багатьох сільчан. Був в активістах Басів Антін, посилали його брати свиней, а він відмовився, то його забрали. Доля його невідома. А худобу, яку забирали в людей, відправляли. А Сіянцов в 1934 році з села виїхав».
Багато людей повмирало, прізвища забулись. Але як свідок того голоду є Безпальчук Василь, його разом з матір’ю вже везли на кладовище. На кладовищі побачили, що хлопчик живий і родичі його забрали. Кому судилося вижити - вижили, життя продовжувалося.
За даними різних джерел в селі в 1932-1933 роках загинуло близько 40 чоловік.
